Теорія розбитих вікон

• Поява теорії
• Інші експерименти та критика
• Замість висновку

У психології злочинів є така цікава теорія як “Теорія розбитих вікон”. І вона про зв’язок простого та маленького зі складним та великим. А ще вона не лише про злочини.

Поява теорії

Нью-Йорк 80-х років минулого сторіччя був вкрай небезпечним місцем:

• вночі було за краще і зовсім не виходити надвір;
• у підземку було ризиковано спускатися навіть у денний час;
• на добу близько 7 вбивств;
• щодня понад 1500 злочинів, маркованих як тяжкі.

Погана ситуація все посилювалася, доки до 90-го року не почалися різкі поліпшення. Буквально за пару років кількість вбивств скоротилася на ⅔, тяжких злочинів – на ½. До кінця 90-х метро стало безпечніше на 75%. 

Ні, не було інтенсивної роботи поліції. Не було раптового просвітлення людських розумів чи хитрих психологічних вивертів. Не було стрімкого покращення життя. Те, що справді змінилося, то це директор ньюйоркського метрополітену. Ним став Девід Ганн, який дотримувався думки, що “Граффіті – символ краху існуючої системи”, тому свої реформи він почав саме з боротьби з ними.

Критики в його бік було багато, але Ганн залишався наполегливим, терпляче пояснюючи, що можна замінити поїзди на більш сучасні, можна зробити відмінний ремонт, але якщо це все буде піддане вандалізму і тому не прослужить довго, то який у цьому сенс?

В результаті вагони були очищені, а поява нових графіті оперативно усувалася. Поїзди їздили виключно чисті, а посил вандалам був чіткий і ясний: “Скільки часу ви б не витрачали на свої творіння, їх ніхто не побачить”. Його тактика спрацювала, про що свідчать цифри вище. Але історія на цьому не закінчується.

Незабаром під критику потрапив не лише Ганн, а й Вільям Браттон, новий начальник транспортної поліції. У його пріоритеті була не боротьба з тяжкими злочинами, а щільна робота з безбілетниками. Він вірив, що саме з них усе починається.

“Зайців” було справді багато (близько 170 тисяч) і їхній приклад провокував інших до ухилення від оплати проїзду. Тому він виставив на турнікетах групи поліцейських, які й ловили безквиткових, одягали на них наручники, вишиковували в ряд і тримали так у всіх на очах, поки їх не забирав великий автобус.

Вже в автобусі їх обшукували, пробивали по базі й нерідко знаходили багато “цікавого”: від зброї та наркотиків до тих, що ховаються від правосуддя через вбивство та інші злочини.

Дещо пізніше вражений результатами та обраний мером Нью-Йорка в 1994 році Рудольф Джуліані зробив Браттона шефом поліції та дав вказівку розвинути його ініціативу, вивести її за межі транспортної сфери – на все місто. Дрібні правопорушення стали незмінною метою поліції. Вирушав за ґрати кожен, хто:

• буянив у громадських місцях;
• розмальовував написами та графіті стіни;
• кидав порожні пляшки;
• справляв потребу на вулиці;
• перестрибував через турнікети тощо.

Результат не змусив чекати – рівень злочинності падав неймовірними темпами. До кінця 90-х минулого століття Нью-Йорк став мегаполісом із найвищим рівнем безпеки.

Це була постісторія. І вона якнайкраще продемонструвала суть теорії розбитих вікон, яка була висунута дещо раніше.

Але ми знову не про неї, а про передісторію.

1969 рік. Психолог Філіп Зімбардо вирішує провести експеримент, у рамках якого спочатку ставить у неблагополучному районі авто з відкритим капотом та без номера. Вже за перші 10 хвилин воно залишилося без батареї та радіатора, а за добу було повністю розпорошено, навіть оббивка виявилася пошкоджена, вікна розбиті, деякі елементи вирвані з “м’ясом”.

І це було очікувано – так на той час чинили з усіма машинами без нагляду. Але психологічний експеримент на цьому не скінчився.

Наступного разу Зімбардо поставив безхазяйне авто в благополучному районі. Непорушним воно залишалося понад тиждень, доки сам Філіп не пошкодив його кувалдою. Після цього машину досить швидко спіткала сумна доля – люди переконалися, що за їх руйнівні дії покарання не буде, а значить вандалізм “дозволений”.

Цей психологічний експеримент спонукав Джеймса Вілсона (соціолога) і Джорджа Келлінга (професора зі школи кримінального правосуддя) вивести ту саму теорію розбитих вікон, з якої ми почали.

Про що ця теорія?

Вона про те, що якщо в будівлі розбилося вікно і його довго не лагодять, то це ознака, що власникові немає справи до того, що сталося, а отже, й інші вікна незабаром будуть розбиті. Якщо у дій не буде поганих наслідків, то вони дозволені – вандалізм залишиться безкарним. І це справедливо для будь-якої частини міста, тобто як для благополучних, так і для неблагополучних районів.

Суть теорії в тому, що якщо на дрібні правопорушення заплющити очі, то незабаром за ними будуть і більші. Все тому, що люди починають сприймати правила, а іноді й закони, вільніше, спираючись не на них, а на власну зручність/вигоду/примху: “Іншим дозволено, то чому не можна і мені?”.

Інші експерименти та критика

Теорію підтверджують й інші психологічні експерименти.

Дослідження перше: чи люди розкидатимуть сміття, якщо урни поруч немає?

Було обрано велосипедне паркування біля чистої стіни та зі знаком, що забороняє графіті. На кермі розвісили флаєри вигаданої крамниці, щоб перевірити, що власники з ними робитимуть. Результати: 32% вирішили викинути флаєри на землю. Потім усе повторили, тільки з тією відмінністю, що стіна вже була розмальована. Результати змінилися: 69% людей насмітили.

Подальші експерименти були засновані на першому, змінювалися лише деталі на парковці. Результати: флаєри кидали частіше в 2-3 рази, якщо поряд були ознаки інших дрібних правопорушень. Щоразу це підтверджувало теорію розбитих вікон.

Так і народилося припущення, що якщо боротися з невеликими порушеннями, то ситуація з більшими також покращиться. Досвід поліції Нью-Йорка, що ми описали вище, це підтвердив.

Але знайшлося й місце для критики.

Наприклад, падіння рівня злочинності у Нью-Йорку також пов’язували з:

• легалізацією абортів, що знизило кількість людей нових поколінь злочинців;
• зменшенням рівня безробіття;
• зменшенням крекової епідемії;
• зниження злочинності в інших містах Америки за відсутності якихось заходів боротьби з нею.

Експеримент із авто критикували за те, що експериментатор втрутився в процес, показавши приклад вандалізму.

При цьому чітких аргументів проти не було представлено. І з деякими сумнівними “за” теорія розбитих вікон й досі залишається в силі.

Теорія та інші, не криміногенні сфери

Закономірність зв’язку дрібного і великого можна застосовувати не тільки у контексті злочинів, а й у контексті:

• бізнесу. Якщо до дрібниць немає уваги, то можна прогаяти і великі проблеми та навіть зіпсувати сприйняття бізнесу іншими;
• Інтернету. Якщо на ресурсі з’явилася людина, яка порушує порядок, то незабаром знайдуться ті, хто візьме з неї приклад;
• відносин. Якщо спускати на гальма дрібні порушення особистих кордонів, то незабаром їх почнуть порушувати по-крупному і т.д.

Замість висновку

Теорія розбитих вікон має ще один важливий момент. Якщо немає позитивного прикладу, вона погано працює. Адже як є заразливим поганий приклад, так є заразливим і добрий.

І якщо потрібно навести лад, то варто:

• прибирати порушення відразу;
• не створювати проблем самому;
• не давати їх створювати іншим.

Непросто, але це шлях до позитивних змін.

Ми також писали про експеримент Мілгрема. Стаття тут.

Про шлях до гармонії рекомендуємо цей набір книг.

А для роботи над собою буде корисним цей курс.